Повсякденне життя, описане в листах

Дуже важливою для виживання у чужій країні була підтримка і допомога друзів, можливість емоційного спілкування. Тому такими цінними у родинних архівах є фотографії з товаришами та подругами, які розділили тяготи і страждання на чужині. «Пусть живет и растет наша дружба с тобой, как в траве золотой василек голубой» – на згадку про спільну «роботу на коксі і табірне життя в одній кімнаті» написала цей вірш Марфі Редько із Собичеве Віра Павленко із Середини-Буди.

Поштові картки мешканців Шостки та району з Німеччини в Україну показують, що тяжка праця була не головним випробуванням. Туга за рідною домівкою часто була більш дошкульною. Саме листи допомагали не падати духом, тримати зв’язок з рідними, коротко розказати про своє життя. Офіційно листуватися остарбайтерам дозволили в листопаді 1942 р. Можна було надсилати в обидва боки лише поштові картки двічі на місяць та посилки вагою 250 гр. тільки з України в Німеччину. У 1943 р. були запроваджені спеціальні тримовні поштові картки з оплаченою відповіддю. Листи остарбайтерів проходили цензурну перевірку спочатку в таборі, потім у спеціальному центрі в Берліні. Тому про реальне своє життя вони багато писати не могли.

Більшість авторів писали рідним, як важливо їм отримувати листи з дому.

Наталія Бабак із села Вороніж передає свої емоції, які її переповнили після отримання листа: «Дорога Лена, пиши новості всі подробно, свою молодежную жизнь і новости Воронижа. Дорога моя сестричка Лена! Твою откритку получила з радостю, а почитала, до чего поплакала. Ох сестричко, подумай, як тяжело самой без роду».

Віра Недбаєвська дорікала сестрі Ользі: «Привет из Германии на родную Україну 20/ VII-43 от твоїх сестер. От тебя я ничего не получала уже месяца три. Что значить это молчание, я не знаю…»

Василь Тарасенко писав до батьків і дружини у село Чапліївку Шосткинського району, що сам не може часто надсилати листи: «Мені можна только дві откритки в месяц, так шо нехай не обижается папаша. Папаша, если можна висилать посилки, то висилайте круп, табаку, отаки посилки и сухари. Ну ожидаю посилку».

Однією з найбільших проблем у таборах був голод і неможливість купити додаткові продукти харчування. Євдокія Антощенко так писала про це до батьків у Шостку : «Гулять нас пускают по неделям от 12 – 8 ч. Базаров здесь нету, здесь не так как у нас дома, здесь все выдают по карточкам. Нам на 5 дней выдают 1 кг 400 г хлеба 2 раза в неделю дают по 50 гр маргарина и 25 гр колбасы, 2 раза в день суп бывает разный».

Харчування було мізерним і одноманітним. Часто неможливо було навіть скуштувати звичних в дома сезонних фруктів та овочів. «Сенька, ми на спаса їли яблука, двоє розрізали на вісім душ. І стільки їмо гурків. Денег получаєм по 40 марок у месяц, пускають у город у неделю гулять» (Лист остарбайтерки Панкратової Галини із Айленбурга до рідних у село Клишки. 1943 р.)