Історії тих, хто загинув

Серед остарбайтерів спостерігався найвищий відсоток травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження. Найбільше людей помирало від туберкульозу, серцево-судинної нестачі, сухот, виробничих травм і тифу. Валентина Радченко загинула під час вибуху на пороховому заводі в Ліхтенау. Ось так про це написала її подруга, Марія Холіна, батькам в Шостку: « Как только мы попали за граты колючие, вся радость у всех исчезла, все стали скучные и суровые. До чего Валя дома была веселая, до того она здесь была грустная. Сколько я ее не уверяла, сколько всегда не развеселяла – ничего не действовало. Она мне всегда говорила: «Никогда нам отсюда не вырваться!» 25/V-43 г. дорогая Валюша не вернулась с смены. 29/V ‒ их хоронили. Очень жестокая судьба, ведь она погибла во вторник, а в пятницу она уже б работала в моем селе, т.к. я все говорила, что это моя родная сестра. Сейчас бомбят сильно, очень трудно думать о возвращении на Родину».

Марія Коваленко так само загинула в 1944 р. на іншому військовому заводі в Гюзені, який належав до філіалу фірми «Динаміт Кельн АГ» поблизу Магдебурга. Фото Марії зберегла її рідна сестра Олена. Обоє сестер народилися в Шостці. Олена сюди повернулася після війни і прожила все життя у рідному місті.

В експозиції представлені також свідоцтва про смерть шосткинців, які працювали на пороховому заводі фірми «Айбіа», розташованому між селами Штаєрберг та Лібанау. У свідоцтві записано, що ці люди були в’язнями виправно-трудового табору в Лібенау, куди їх відправили очевидно за якісь дрібні провини чи порушення.

Про смерть своїх односельчан писали у листах робітники порохового заводу «Айбіа» із Шосткинщини. Іван Троян писав до подруги Тані Жовтоножко у село Лушники Шосткинського району: «В нас тут гульня як у Гарпини, ще даже і лучче, тільки і плохо, що нема хлопцов: Прісчиного М. Хоченкового помер и других».  Наталія Андрущенко з табору Штайєрберг у листі до батьків у село Лушники також пише про смерть односельчан у таборі Штаєрберг: «Ми пока всі живи, только Царганив Мішка помер, Гриша Гоченков, померла дядька Митра Ульяна».

Така висока смертність у цьому таборі пов’язана із поганими умовами утримання примусових робітників, а також небезпечним виробництвом пороху. Загалом на цьому підприємстві за час війни загинуло понад 2500 жінок і чоловіків.