Доля примусових робітників

Матеріали, представлені в експозиції, підтверджують загальну думку, що виживання залежало від того, куди робітник потрапляв: на державне підприємство чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювали у сільському господарстві, 45% – у промисловості. Остарбайтерів, які працювали на заводах, утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. В експозиції бачимо фотозбільшення: спробу німецького фотографа зробити «колективний портрет» буквально усіх мешканців робочого табору при великому військовому підприємстві у Зальцведелі. Це фото передала в музей Тетяна Коновалова (Безугла). В експозиції також представлена листівка та фото, які їй надіслали її подруги з інших таборів примусових робітників в Німеччині.

Остарбайтерів також ізолювали на виробництві від німців і решти іноземних робітників, виплачували символічну зарплату. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими, зате покарання були дуже суворими, аж до відправки у штрафний чи концентраційний табір. Хлопець з Ображіївки, Степан Садовий, який примусово працював на пороховому заводі в Бромберзі, дізнавшись про розстріл у липні 1942 р. його батька, поклявся помститися за його смерть. Разом зі своїм другом та односельцем Іваном Вареником він розпочинає організовувати дрібні диверсії і поломки, проводити агітацію. За це Степана та Івана разом з іншими робітниками було відправлено до концтабору. Він пройшов Штутгоф, Бухенвальд і дивом вижив у підземних тунелях Міттельбау-Дори, де в жахливих умовах – без чистого повітря і сонячного світла – в’язні виробляли найсучаснішу зброю нацистів – ракети «Фау-1», «Фау-2». Про все це Степан Садовий написав у своїх спогадах. Спогади Степана Садового про перебування у нацистських концтаборах

Офіційна статистика показує, що серед східних робітників був найбільший відсоток жінок (51%) і найбільша кількість неповнолітніх (майже 41% серед чоловіків і 60% серед жінок). У 15 років була депортована Ганна Ткач (Степаненко), по 15 років було подругам Марії Пищик та Олександрі Вербицькій, коли їх вивезли в Німеччину.

Анастасія Заряжко познайомилася з іншим примусовим робітником – Іваном Цисом – в Берліні, на фабриці-кухні для радянських військовополонених, де вона працювала. Свої щирі почуття молоді люди зберегли не лише під час війни, а й пронесли через все своє довге подружнє життя. В експозиції представлене фото Івана та його друга Олексія, яке він подарував Анастасії Заряжко з посвятою: «Мила Наця! Ми зустрілись випадково… Дружим і кохаємося щиро. Якщо ж випадок і розлучить нас, пам’ятай завжди про мої найщиріші почуття до тебе. Іван»