Шостка у 1920-1930-х роках

Художнє рішення всієї експозиції поєднує два місцевих символи – кролевецькі рушники та шосткинську кіноплівку. Рушник тут представлений як символ родинного затишку і людської долі, а кіноплівка виконує роль беззастережного хроніста, зміна кадрів якої показує плин часу, плин історії.

Життя 1930-х років у Шостці характеризувалося бурхливими змінами. Невелике селище при військових підприємствах стає містом і центром подальшого промислового будівництва, розширяються старі військові заводи пороховий та капсульний, починається спорудження найсучаснішого підприємства з виробництва кіноплівки, майбутньої «Свеми». Саме з продукцією цього заводу світлочутливих матеріалів у більшості і буде асоціюватися назва міста Шостка. На вулицях з’являються кам’яні багатоповерхові житлові будинки «для начальства», а також клуби, гуртожитки, дитячі садки, школи, технікум та інститут.

Фотографії виробничих і художніх колективів шосткинських підприємств, шкіл, технікуму в експозиції переконливо демонструють ці переміни. Спортивні треновані тіла, зосереджені обличчя, згуртовані люди, мідні музичні інструменти показують на фото щасливе довоєнне життя, ентузіазм у будівництві нових заводів, колективізм.

Рідкісні фото сільської місцевості та громади села Макове молодого інженера Олександра Секрета, села Івот учителя Семена Журила, або села Клишки учителя Григорія Дударя контрастують із міськими сюжетами. Вони свідчать про відчутну відсталість і збереження традиційного побуту, попри радикальні зміни у селянському суспільстві. У першу чергу мова йде про створення колгоспів. У цей час селяни переїздять жити до Шостки не лише у пошуках заробітку, а й тікають від переслідування під час колективізації. Через це переїхала із села В’юнище на Чернігівщині Ганна Ткач (Степаненко) та із Собичева Анастасія Пилипенко.

Біографічні історії успішних та активних жителів Шостки розказують про тіньову сторону індустріалізації і колективізації. Керівник духового оркестру заводу № 9 Андрій Віник (див. фото) був репресований і засуджений на 5 років у 1936 році. Покарання відбував на будівництві БАМу. Він вижив у сталінських таборах, був учасником бойових дій у Другій світовій війні, після війни керував оркестром безпритульних дітей й багатьом з них дав путівку в життя. Коли він помирав через 20 років після звільнення з ГУЛАГу, шепотів дочці: «Алло, закрий двері, бо вони прийдуть і будуть мене бити». Зять і дочка фотохудожника Івана Карпова (див. фото) також були репресовані, немолоде подружжя взяло на себе турботу про маленьку онучку. Лише нещодавно стало можливим говорити про біль і втрату рідних під час сталінських репресій публічно. До цього подібні історії передавалися лише в родинах.