Життєві історії примусових робітників

Найбільш детально вдалося реконструювати декілька біографій працівників порохового заводу фірми «Айбія», які були родом із Шосткинщини.

З першою групою радянських робітників потрапила на це військове підприємство Пелагея Струк (Чубун) із села Івот. У родині було п’ятеро дітей. Під час вербування до Німеччини найстарша заміжня сестра Галина утекла на хутір до сватів, а 18-річну Пелагею 15 червня 1942 р. вивезли до Райху. Життя в таборі остарбайтерів поблизу села Штаєрберг та праця на заводі була важкою і виснажливою. Пелагея працювала по 10 годин кожного дня, окрім неділі. Її завданням було різати порох, схожий на пластилінову масу. Робітники отримували їжу протягом дня лише раз, щоденний раціон складався з бурякового супу, шматочка хліба й маргарину. Нікого за межі табору нікуди не випускали, зате приходив фотограф і робив фото, за кошти заводу. Це була чи не єдина розвага. Щоб розсмішити своїх клієнтів, він починав лаятися по-російськи. «Всі сміються, і ми. Але на душі невесело», – згадувала в інтерв’ю Пелагея Михайлівна. Особливо тяжко було, коли приходили сумні новини з дому. Про каральну акцію німецьких військових у селі Івот 10 березня 1943 р. Пелагея дізналася з листа від батька: «Получилось так, шо целая стопка писем пришла, все в нашу комнату. Я схватила письмо первая, пишет батько наш: «Ну, було 10 марта. Такой день солнечный, шо текли по улицам кровавые ручьи. Дядю Василя расстреляли, бабушка умерла 5-го марта, дом сожгли. С той улицы, у конце села, согнали всех в одну комору – клуню, бензином облили, всех заживо сожгли». В тот день  приблизительно 390 человек тогда погибло. И там крику було, барак трещал от слез. И братов, и зятёв, и сестер – хто попал под эту лавочку, всех косили автоматами.

https://shostkamuseum.com.ua/biografiyi/chubun-struk-pelageya/

Пелагея Чубун (Струк) (у центрі) зі своїми подругами у таборі порохового заводу фірми «Айбіа». Штаєрберг, 1942 р.

Також влітку прибула до порохового заводу фірми «Айбія» Марія Доценко. Вона народилась у 1923 р. у селі Ображіївка. Після семи класів сільської школи продовжила навчання в училищі та працювала лаборантом на Шосткинській фабриці кіноплівки №6, згодом – у друкарні газети «Зоря». На пороховому заводі вона працювала на пресі різальницею пороху до травня 1945 р.

Коли війська союзників у 1945 році увійшли в Німеччину із Штайєрберга Марію та інших радянських громадян перевезли до Магдебурга, в радянську зону окупації. З травня по листопад 1945 р. вона працювала на демонтажі німецького військового заводу, який вивозили до СРСР. Там вона знову зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який також під час війни працював на пороховому заводі фірми «Айбія». Обоє повернулися додому, жили у селі Собичеве, з 1964 р. родина перебралась до Шостки.

Іван Дудар прибув на пороховий завод у Нижній Саксонії у жовтні 1942 р. Він народився в 1921 р. в с. Клишки. У червні 1942 року, як і багато його односельців, був відправлений на роботу до Німеччини. На небезпечному хімічному підприємстві іноземним робітникам не видавали захисного одягу та не пояснювали правила безпеки. У червні 1944 р. Іван випадково обпік собі кислотою руки і ноги, на два тижні потрапив до шпиталю. Рана довго не гоїлася, й біржа праці відправила його помічником до фермерів Горман у сусідньому селі Вельє. Ця німецька родина фактично врятувала Іванові життя. Після закінчення війни знову повернувся до робочого табору, де разом зі своїми земляками чекав декілька місяців відправки на батьківщину. Після фільтраційної перевірки мусив рік працювати на цементному заводі на Уралі. У 1946 р. Іван Дудар остаточно повертається у рідні краї та продовжує навчання у Кролевецькому художньому технікумі, потім працює художником на Кролевецькій фабриці ткацьких виробів. Пізніше він стає головним художником підприємства. У 1949 році Іван одружується на своїй односельчанці Анні Сусол. У подружжя народжується двоє синів, Віктор і Петро, та донька Людмила. Рана на нозі мучила Івана Петровича все життя. Також тавро «зрадника» через примусову працю у нацистській Німеччині переслідувало його постійно. Ставши визнаним митцем, художником з тканих рушників, мав почесне звання Заслуженого художника України. Через своє минуле був невиїзним, хоча його роботи з успіхом виставлялись за кордоном. У 2002 р. він вперше побував в Німеччині, відвідав с. Лібенау і Вельє, поклав квіти на могилу подружжя Горман.

В експозиції залу представлена робоча картка працівника порохового заводу фірми «Айбіа» Володимира Короткова. Цей документ свідчив про місце роботи остарбайтера і надавав право лише пройти шлях від табору до підприємства.  Народився Володимир у 1922 р. в с. Осов Чернігівської області. Його батько був активним членом більшовицької партії, секретарем сільради, мама була домогосподаркою. У родині було ще два молодші сини – Іван і Петро. У 1931 р. родина переїхала до Шостки. Батько працював на фабриці кіноплівки №6 завідуючим транспортом. Під час нацистської окупації родина Короткова перебувала на «особливому обліку», як родина комуніста. У серпні 1942 р. Володимира вивезли на роботу до Німеччини. Пізніше забрали і меншого Петра, який загинув у дорозі під час втечі. Володимир потрапив на порохову фабрику фірми «Айбіа» поблизу сіл Штаєрберг та Лібенау. Від самого початку став всіляко шкодити на виробництві, псувати станки, інструменти. «Но, вредить же надо было… Что ж я против своих порох буду делать?! Меня это мучило, здорово мучило…» За це Короткова неодноразово карали, а одного разу він отримав 25 ударів резиновою палицею. В екзекуції брали участь також і табірні поліцаї, серед яких були земляки. «Тогда полицай Зубченко вытягивает меня из толпы, растягивают вдвоем меня на этой скамейке вдоль, один садится мне на вытянутые руки и держит за голову, а второй на ноги, и сам «лагерь-фюрер», закатал рукава своего фашистского мундира начал бить меня резиновой палкой, 25 обещанных ударов». Володимир ледве вижив, довго хворів, до кінця життя мав проблеми зі слухом. Після визволення табору британськими військами, з 26 квітня до 12 червня 1945 р. у складі англо-американських військ брав участь в очищенні території від залишків озброєних німецьких формувань. У червні 1945 р. його призвали до Радянської армії, служив у ремонтній частині танкових військ до 1954 р. Через проблеми зі здоров’ям (наслідки побиття у таборі) Короткова комісували з армії інвалідом 3-ї групи. Повернувся у Шостку, працював на заводі «Зірка» до виходу на пенсію.

 

15 червня 1942 р. сестри Тетяна (1922 р.н) та Пелагея (1923 р.н.) Оснач, як і Пелагея Струк та багато молоді з Івота, були депортовані на роботу до Німеччини. Наймолодшій сестрі Марії (1924 р.н.) вдалося втекти від поліції і переховуватися в лісі. Сестри потрапили працювати на пороховий завод фірми «Айбія» поблизу сіл Штаєрберг та Лібенау. У 1943 р. Тетяна захворіла на туберкульоз, однак прямо про це не могла написати через цензуру, вона вдається до порівняння (“хвороба як в Уляни”). У своєму останньому листі до сестри Марії у село Івот у травні 1943 р. вона писала: «Решила написать тебе, моя белоголовая сестричка. Я не могу даже написать, как бы я хотела тебя увидеть. Я много много чего рассказала б тебе. Вот теперь, Маша, я глубже узнала жизнь… И именно теперь, когда живешь одним днем. Я уже вам писала, что в настоящее время я не работаю, а живу по больничному с 3.05.1943 года. Чем больная тоже писала. Но вы там сильно не беспокойтесь за меня. Мне так суждено.»

На час визволення стан здоров’я вже не давав змоги їй повернутися на батьківщину. Благала сестру Пелагею не залишати її одну на чужині: «Хочу померти на порозі рідної хати». Останні свої дні Тетяна перебувала у лікарні для переміщених осіб в населеному пункті Бад Ребург. Померла 2 липня 1945 р. У 2011 році дослідник історії порохового заводу з Лібенау Мартін Ґузе знайшов ім’я Тетяни Оснач у книзі реєстрації сільського кладовища Бад Ребург, а згодом і її могилу. Пелагея Оснач повернулася в Івот вже наприкінці 1945 р. Через те, що вона затрималася в Німеччині, її довгий час регулярно викликали до місцевого відділу НКВС-МВС і допитували, підозрюючи в шпигунстві. Після закінчення Шосткинського технікуму Пелагея виїхала до Кривого Рогу, там вона народила сина Олександра. Через 21 рік повернулася на Шосткинщину, померла у 2009 р. у с. Вороніж. Наймолодша сестра Оснач – Марія, прожила все життя в Івоті, померла у 1976 р. Її дочка, Надія Куриленко, нині є хранителькою пам’яті родини Осначів. Вона допомогла реконструювати цю історію життя сестер.