Шосткинці на пороховому заводі фірми «Айбіа»

Лист Начальника з питань армійського спорядження та командувача військами запасу ОКГ до Міністра рейху з питань озброєння та боєприпасів проф. Лєнеманна від 7 серпня 1942 року (Документаційний центр порохового заводу Лібенау; Мартін Ґузе)

Найбільш детально представлена в музеї історія перебування шосткинців на пороховому заводі фірми «Айбіа», який розташовувався у Нижній Саксонії між селами Штаєрберг і Лібенау. На цьому підприємстві працювало понад 11 000 іноземних робітників, більшість були з Польщі, Франції, Голландії та з Радянського Союзу, головним чином з України. В експозиції представлений лист Начальника з питань армійського спорядження та командувача військами запасу при Верховному головнокомандуванні сухопутних військ (ОКГ ) до Міністра з питань озброєння та боєприпасів від 7 серпня 1942 року зі скаргою на незадовільне ставлення до завербованих робітників на підприємствах Райху ( див. Лист Головнокомандування сухопутних військ). Зокрема йшлося, що на цей пороховий завод «Головнокомандуванням сухопутних військ було доставлено на роботу близько 700 росіян з Шостки. З гарячої їжі вони майже весь час отримують варену кормову ріпу або варене бадилля з ріпи. Окрім роботи на заводі, яку мусять виконувати росіяни, вони ще повинні кожного дня пішки йти 18 км з табору на завод, що при описаному вище харчуванні є надалі неможливим». Цей документ став поштовхом до пошуку свідків саме в Шостці. На час відкриття музею «Родинна пам’ять» у 2015 році вдалося розшукати восьмеро колишніх примусових робітників та робітниць, чиї матеріали представлені в експозиції.

Заводський комплекс загалом охоплював площу понад 12 км2, виробничі будівлі-бункери були частково під землею, замасковані деревами та кущами на дахах. Пелагея Чубун (Струк) із Івота так про розповідала про завод: «Все замаскировано було. Глубокие такие дороги, по размеру – электрокары, которые подвозили в цеха продукты. И по всему заводу канавы эти поделаны… В общем, завода сверху не было. Он весь у земле.».

Робітників заводу утримували впроголодь. Віра Пищик так описала свій щоденний раціон: «Брюква, натертая на бурякову тертушку, не така як у нас на кухне маленька, а така як поросятам терут, грубые такие. И 200 грамм хлеба. Бери и иди з Богом. Еду давали раз у день. Як з роботы пришел, бери мисочку чи котелочек, и иди получай… И на завтра знов до вечера. Вобщем, в сутки – раз».

Марія Доценко (праворуч) з подругою. Табір Штаєрберг, 1943 р.

Недостатнє харчування штовхало нових працівників (передовсім чоловіків) до крадіжок у бауерів. За це їх карали штрафними роботами у «виправно-трудовому таборі» Лібенау. За спогадами Марії Доценко, більшість з них звідти не поверталась.

До 1945 р. на заводі від фізичного виснаження померло та було вбито понад 2500 жінок та чоловіків. Захворіла на туберкульоз у таборі інша мешканка Івота – Тетяна Оснач, яка була тут разом із сестрою Пелагеєю. У Державному архіві Сумської області вдалося знайти її лист 1943 р. до молодшої сестри Марії: «Решила написать тебе моя белоголовая сестричка. Я не могу даже написать, как бы я хотела тебя увидеть. Я много много чего рассказала б тебе». Свою сестру Тетяна так і не побачила, померла від туберкульозу в липні 1945 р. Її останній лист також не дійшов до адресата. Його копію ми передали племінниці Вірі Куриленко вже в 2012 р.

За робітниками табору остабайтерів наглядали не тільки німці, а й поліцаї із примусових робітників, які погодились співпрацювати з німцями. За це отримували окремі кімнати, могли одружуватись та заводити дітей, діставали кращі харчі. Ці табірні поліцаї мало не вбили Володимира Короткова із Шостки. Прибувши на завод молодий хлопець протестував, став від самого початку всіляко шкодити на виробництві, псувати станки, інструменти. Його за це неодноразово карали, а одного разу призначили 25 ударів палицею. В екзекуції брали участь також і табірні поліцаї, серед яких були й земляки. Володимир ледве вижив, довго хворів, до кінця життя мав проблеми зі слухом.

Коли війська союзників у 1945 році увійшли в Німеччину, німці втекли з території фабрики. Невільники, що раптом опинились без контролю, вчинили самосуд над своїми співвітчизниками-зрадниками. За спогадами Марії Доценко один з них був розстріляний, другий задушений, і лише третій залишився в живих, оскільки упродовж трьох років все-таки намагався захищати та допомагати своїм землякам.