Напад Німеччини на СРСР. Військовий стан. Мобілізація

Напад нацистської Німеччини на СРСР зруйнував мирний ритм життя Шостки. Через декілька днів на місто вже падали бомби. Цей момент яскраво описала у своїх спогадах Надія Наумова (Чернявська) – дружина Михайла Наумова, у майбутньому партизанського командира, а в влітку 1941 р. він був начальником штабу підрозділу 94-го прикордонного загону військ Наркомату внутрішніх справ СРСР в місті Сколе Дрогобицької області. Надія була вагітна другою дитиною і приїхала на літо погостювати в Шостку до мами і сестри Валентини, чоловік якої Сергій Петренко працював інженером на Шосткинському капсульному заводі.

«Раньше обычного Сергею позвонили, чтобы он немедленно прибыл на завод.
‒ Ну, это уж слишком! – ворчал всегда аккуратный и дисциплинированный Сергей. – А вы, дамочки, заклеивайте окна, есть такой приказ…
‒ Зачем заклеивать? ‒ ничего не поняли мы. – Как заклеивать? Разве на пороховом заводе что-то будут взрывать? Вчера вымыли, а сегодня пачкать? Не будем!
Десять утра. Вот-вот откроется дверь, войдет на кухню Сергей, снимет кепку, потрет большие крепкие ладони, схватит какого-нибудь малыша, подкинет под потолок. А тут он вошел и сразу же закричал:
— Почему не заклеили окна?! Чтоб сейчас же сделали это! Слышите? Клеить крест-накрест! Из газет режьте полосы!
Без десяти двенадцать Сергей сказал: «Включите радио и сами идите сюда». Смотрим удивленно. Часы отбивают двенадцать ударов. Слышим голос… Чувствую, как расширяются мои глаза. Забыла, что хотела сказать. «Война, война! На нашу землю вторглись вражеские войска!..»

Накази по заводу № 9 представляють комплекс організаційних заходів радянської влади у місті Шостка. Чоловіків призивають у армію, кваліфіковані робітники місцевих заводів часто отримують відстрочку (документ Степана Потебні). У сім’ї приходять перші сповіщення про загибель на червоноармійців, але у більшості випадків рідні не мають жодної інформації від своїх фронтовиків. Через чотири місяці війни Надія Наумова нарешті отримала повідомлення, про те що її чоловік пропав безвісти. Це був страшний вирок. Ні вдова, ні дружина офіцера, всього 285 рублів пенсії і немовля на руках. Як би не допомога сестри та її чоловіка вона, мабуть, не вижила б. А таких солдаток, як вона, на початку війни було вже декілька мільйонів.

Надії пощастило, що вона змогла евакуюватися разом із робітниками заводу № 53 до Нижнього Ломова, більшість шосткинців змушені були залишитися жити під німецькою окупацією.

Так згадують початок війни та окупації герої експозиції:

Доценко Марія Петрівна:

Ні телебачення ні радіо ж не було. Десь там комусь повідомили, і один другому передавали, що почалася війна. Нам говорили,  що німці на гомельському напрямку, чи ще на якомусь… А вони вже під Шосткою. Нас все обманювали, що німці ще далеко, ще далеко.. А на завтра вони вже тут. Ми ховалися, а вони ловили молоденьких дівчат, і ґвалтували їх.. і вагітних жінок… Щоб спастися, ми вимащувалися сажею, як попало одягалися, щоб не бути гарними. Замазувалися і ховалися від німців. Бо це ж війна.. Ми були залишені, абсолютно самі. Всі повтікали, і військові, і начальство. І ми були покинуті напризволяще. Захистити нас було нікому.

Чубун Пелагея Михайлівна:

И тут начинается война. Во время каникул, во время экзаменов. Помню, последний экзамен был химия. И тут уже все трещит, солдат через село гонят, по направлению Новгород-Сиверськ, уже страх, ужас, не до экзамен, не до чего. Мы ещё жили возле мосту, солдат гонят через мост, только стукают эти… И команда: «Быстрее, быстрее!». … Пришли немцы, опять же в колхозе работай, больше негде.

Коновалова Тетяна Іванівна:

Перед войной мне было уже 16 лет. Хотела устроиться на завод, а тут война вже началась. Отца, как немцы пришли, забрали в Германию. Осталась мама, я, сестра меньшая, брату было только два года. Сначала немцы ходили, заставляли на дороге работать, а потом меня забрали в Германию.