Лучек Олександра Петрівна

Народилася 1907 році у місті Шостка, українка, домогосподарка, дружина Олександра Івановича Лучека, головного інженера заводу № 53, розстріляного 16.05.1938 за “належність до правотроцькістської організації та шпигунство”. Олександра, як “член сім’ї ворога народу” була арештована 8.06.1938 і засуджена Особливою нарадою при НКВС СРСР до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Відбувала покарання в Казахстані в Акмолинському таборі, так званому АЛЖИР (від рос. Акмолинский лагерь жен изменников родины). 9.06.1943 звільнена з ув’язнення, реабілітована у квітні 1956 року Військовим трибуналом Примоського військового округу

Спогади Тетяни Печко (записала Ольга Копирсака) : Моя бабуся, Лучек Олександра Петрівна, пішла в НКВС, щоб дізнатися про долю свого чоловіка. «Було літо, і я, в такому легкому платті і білих тапочках, пішла його відвідати, хоча мене попереджали: Шура, не йди туди. А я відповіла – він не винен і я ні в чому не винна. І пішла. Охоронці посміхаються. Викликали мене і все, більше мене звідти не випустили». 8 років бабуся провела в Казахстані в АЛЖИРі (Акмолинскому таборі дружин зрадників Батьківщини). Умови життя були жахливі. Голод, холод, вітер пронизливий і туга. … Забрали чоловіка, дітей … Біль жінки, яку відразу позбавили улюбленого будинку, чесного імені, родини.

«Слабкі жінки по 12-14 годин на день тягали двадцяти кілограмові самани (саморобна цегла), піднімали їх на підмостки, укладали в стіни. Інші жінки працювала в полі. Садили, пололи, прибирали. Сонце степового Казахстану безжальне. Буйні вітри шмагають в облич-чя піщаним пилом, обдираючи шкіру до крові, до виразок … І ще у нас був голод. Пайка чорного хліба, черпак баланди, чайна чашка каші-розмазні – незмінне наше харчування з місяця в місяць, незалежно від пори року … » (Спогади Галини Ключникової, колишньої ув’язненої АЛЖИРу).

Добра жінка порадила їй: «Шура, йди в візники, інакше пропадеш». І бабуся, не дивлячись на те, що взагалі не знала як до коней і підійти, пішла, навчилася. Возила хліб. І це врятувало їй життя. Хоча натерпілася всякого: і вовки гналися за нею в степу, і замерзала не раз, погіршилося здоров’я. Втішало тільки одне – хоч трохи була вільною.
В особовій справі написано, що бабуся провела в АЛЖИРі 5 років, але прийшла додому вона вже після війни. Бо, незважаючи на закінчення терміну покарання, більшість жінок звільнили тільки після травня 1946 року. Відновлена в правах в 1956 році.
Весь цей час за дітьми наглядала мамина мати, тому їх в дитбудинок не забрали. Заміж бабуся більше не вийшла – дуже любила чоловіка і була вірна йому до кінця.
Подивися на фотографії, які вони тут щасливі. Дуже любили один одного. Підірвала здоров’я і померла порівняно рано. Пережила дуже багато. Але завжди залишалася життєрадісною і світлою. Цьому навчала своїх дітей та онуків. Люди по різному ставилися до репресованих. Вважали їх зрадниками і «ворогами народу».
Особливо дісталося дітям, їх зневажали з дитинства.
Страшні часи. Зруйновані долі…
Добре, що потім людей реабілітували. Та, кому це вже важливо, тільки дітям …

https://shostkanews.city/read/misto/67014/najstarishij-budinok-v-shostci-150-rokiv-zberigae-taemnicyu-svoih-kolishnih-vlasnikiv-