Дудар Іван Петрович (1924 – 2008)

Народився в 1921 р. в с. Клишки. Сім’я була невеликою, він у ній був пізньою дитиною. Всього у родині було п’ятеро дітей, однак, окрім нього та ще старшого сина Григорія, інші діти померли у малолітстві. Іван також мав слабке здоров’я, але вижив завдяки особливому догляду матері Тетяни Панкратівни. Батько – Петро Кузьмич мав селянське господарство та невелику теслярську майстерню. «У 1930 році все наше майно, землю та коня було відібрано радянською владою, як у багатьох інших середняків, хоча особливо заможною наша родина і не була. Після цього батьки були змушені піти працювати до створеного у селі колгоспу, де трудилися у довоєнний, воєнний та післявоєнний час».

З 1939 р. навчався у Кролевецькому художньому технікумі. Улітку 1941 р. через стан здоров’я не був призваний до Червоної армії, залишився під окупацією.

У червні 1942 року, як і багато його односельців, був відправлений на роботу до Німеччини.

Пройшовши пішки 50 км, колони майбутніх рабів сходяться на вокзалі Шостки. Там їх заганяють у вагони для худоби. Потяг охороняється німецькими вартовими. Їсти дорогою майже не дають, а для справляння природніх потреб служить одне бляшане відро на весь вагон. Кількаденна дорога через Україну і Польщу до Берліна стає справжньою мукою для молодих людей. З Берліна Івана спочатку відправляють на целюлозну фабрику під Білефельдом. Однак через три місяці його переводять на роботу на пороховий завод Лібенау, що знаходиться у землі Нижня Саксонія, між Бременом та Ганновером. У жовтні 1942 року він прибуває у тамтешній «табір для остарбайтерів» у містечку Штайєрберг.

Іван Дудар потрапляє на роботу у так званий кислотний цех. Хоча робота з кислотою дуже небезпечна, мало кому з працівників видають спеціальний захисний одяг. Окрім того, що робота з хімікатами сама по собі шкодить здоров’ю, у всіх цехах часто стаються вибухи. У червні 1944 з Іваном Дударем стається нещасний випадок, який залишить слід назавжди, але, водночас, за його власною оцінкою, і врятує йому життя.  Цього дня Іван повинен був у кислотному цеху змішувати кислоти та заливати їх у баки. Але через помилково встановлений індикатор бака, при переливанні струмінь кислоти вихлюпується і опікає хлопцеві руки і ноги. Він потрапляє на кілька тижнів до санітарного бараку «табору для остарбайтерів», його лікують у лікарні Нінбурга. Поранення настільки серйозне, що біржа праці Нінбурга не дає дозвіл на продовження роботи на заводі. Дуже повільно йде процес одужання, практично до кінця життя рана мучить І. Дударя, вона так і не загоїлась остаточно!! Але все-таки Іванові щастить: біржа праці переводить його помічником у фермерське господарство, до родини Горманн у сусідньому селі Вельє. До кінця своїх днів він говорить про цю літню пару з особливою пошаною, тому що ці люди ставились до нього як до рівного, а не як до якоїсь там «російської худоби»:

Після закінчення війни знову повернувся до робочого табору, де разом зі своїми земляками чекав декілька місяців відправки на батьківщину. Після фільтраційної перевірки мусив рік працювати на цементному заводі на Уралі. Лише тут він вперше може відновити листування з батьками, які три роки нічого не знали про свого сина. Вони пишуть йому, яка лиха доля спіткала його старшого брата. У 1946 році виходить постанова уряду про те, що студенти-репатріанти мають право повернутися до навчання. Батьки надсилають Іванові на Урал довідку із Кролевецького технікуму, і його відпускають додому. У 1946 році Іван Дудар остаточно повертається у рідні краї та продовжує навчання у Кролевецькому художньому технікумі, потім працює художником на Кролевецькій фабриці ткацьких виробів. Пізніше він стає головним художником підприємства.

Роботи Івана Дударя стають відомими в Україні та за її межами. Їх експонують на численних національних та міжнародних виставках (наприклад, на Лейпцизькому ярмарку у 1950-х роках). Про творчість І.Дударя пишуть у понад 20 публікаціях. Його нагороджують багатьма грамотами та відзнаками міністерства культури СРСР та Академії мистецтв. Продукція Кролевецької фабрики здобуває повне визнання, проте головному художнику закрито шлях за кордон для особистої участі у міжнародних виставках: колишній „остарбайтер“ не має права на зарубіжні поїздки. Подорож до Лібенау у 2002 році стає його першим виїздом за кордон.

Історія пошуку. У 2001 році Іван Дудар написав лист у німецьке село Лібенау з проханням надати підтверджуючий документ про його працю на пороховому заводі фірми «Айбія». Через 57 років після звільнення з «табору для остарбайтерів» у 2002 році він приїздить у Німеччину на запрошення Мартіна Ґузе, виконавчого директора спілки «Документаційний центр історії порохового заводу Лібенау», яка займається дослідженням історії порохового заводу та таборів підприємства. Іван приїде ще двічі до Нижньої Саксонії у 2005 та 2006 роках. Він був ініціатором проведення зустрічей з німецькими та українськими школярами, з іншими колишніми примусовими працівниками з України, Польщі та Нідерландів. Разом колишні підневільні робітники відвідують територію порохового заводу, де й досі стоять близько 400 цехів та бункерів. До самої своєї смерті у 2008 році Іван Дудар наполегливо проводив ідею про необхідність створення музею в Україні про примусових робітників із Шосткинщини. Фактично реалізація проекту меморіально-освітнього комплексу «Родинна пам’ять» – це виконання символічного заповіту Івана Дударя.